Марія пішла в школу.
… Сотня. Напруженість.
… А може то підводилось мудре сонце в Закаспії?
— Ми не ра-би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, ґрунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили відціля з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.
… В обід прийшов до Марії Гофман — гладкий, ласкавий, суворий — паровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубани.
Сказав Гофман:
— А Зиммель знову накапостив.
Марія:
— Що там таке?
— Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, женщини, карти та инше), а їх біля Шкурівської станиці в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
— Ну й радійте. Ви ж сами кажете — не можна без цього.
