Коли проходили біля вікна, постукали.
— Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
… А може то Кавказ, може гірські аули, а може солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникали в невідомих пісках.
… Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…
Їй було боляче.
… Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: „Вадим доживає останні дні“.
В штабі стояла ніч.
По республиці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночи по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.
