виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
…З го̀роду сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далені густо розкидані були заводські огні. Дема творив сантименти:
— Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: „гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть“. І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце свою головку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.
…Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
— Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.
Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала:
— Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.
Стефан подумав і кинув:
— Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духу?
Вероніка сказала:
— Чула.
…Підійшов Дема.
— Про що ви говорите?
