Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів: „Вероніка жона“. І згадав якийсь портрет з Трет'яківської галереї…
…Це було вчора…
…А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно
— йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюсту Артема по пустельній дорожці сада. Покликав:
— Вероніко!
— Я.
Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору складку на чолі.
Синій весняний вечір танув.
— …Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усміхнувшись:
— По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
— Ну, як, говорила з ним?
— Знаю.
— Що ж ти?
— Нічого!
Стефан сказав:
— Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
— Надягай.
