і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.
|
„…Ну, добре! Коли тобі так плакатно, що ти забула, не хочеш знати родину, то…“ |
…Дядя Варфоломій хвилюється:
— …Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.
Змовкла.
— …А тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провінціяльний, так сказать… Ми ж люди темні, провінціяльні, так сказать (іронія)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар і кричить на всю горлянку:
„Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх!“ І що ти йому на це скажеш? Ну?
Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський — син Михайла — живе у Відні й більшовик і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує.
Дядя Варфоломій тріюмфує.
І розказує ще про другого, „оні, так сказать“ —
|
— Проєхал двєсті вьорст по Українє і не нашол мови, но зато, правда, нашол українскіє настроєнія. |
— Ага! Ага!
Дядя Варфоломій ще тріюмфує. А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збирає книги: через чверть години на лекцію.
