А біля блискучих гір горщиків стояли поважні ганчарі Полтавщини.
Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:
— Люди добрі, пізнавайте своє добро!
Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикнув пізнати своє.
В натовп падало біле сонце й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.
… До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:
— Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї…
Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля „потребілки“ він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
— А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе:
— Конешно, Дуньчина…
Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітинники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
— Люди добрі, пізнавайте своє добро.
Але не бачить Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього.