чашу своєї душі — воно відразу сповнить її запашної отрути.
Коли не стало старого Льодовицина, все якось одразу змінилося. Змінився світ, змінився й сам Данько.
Зеленоокий, худорлявий, страшенно самотний блукав він вечорами по засніжених вулицях старенького міста, ніби шукаючи чогось. Чого — він ще не передчував. Раніше він був страшенно жіночний, страшенно м'який. За кам'яний ґрунт для його непомітних тендітних корінців був дід. Дід одійошв і той ґрунт став зростати в його власних грудях.
Голос його якось відразу погрубішав і тепер ночами він уже не пестив смичком струни своєї скрипки, не віддавався їй тихо й лагідно, а брав її звуки з первісною жагою, з ентузіязмом певности своїх сил. І звуки її вже не вколисували, вони роздратовували м'язи тіла, гарячим оливом наливали судини, на корчі зводили палку, невизначену уяву. Якась непевна з'являлася мрія, якесь марево, передчуття. Він накидав потерте своє пальто, забувши защібнути ґудзики, насував на брови каплавуху шапку й біг у сніги, в сонне засніжене місто, все чекаючи стріти когось нечувано близького й незабутнього, живе, речове втілення його нічних, його несамовитих композицій…
Від перехресних, незмінно чужих поглядів падала на його душу темна тінь. У вічній тіні буйно зростали з душі розлогі бур'яни й глу-
