побачив, зайшовши до середини… Правда, тепер він мав змогу власними пальцями доторкнутися до похмурих лакованих покрівців, до білих і чорних клявішів, алеж здійснив він цю мрію не першого дня, а далеко пізніше.
Льодовицин забрав Данька до себе, коли в нього померла мати, коли хижі й крикливі тандитники розтягли її пошматовані злидні, а пес Будило — старий і червоноокий — невість де повіявся… Льодовицин забрав Данька до себе в науку, поставив стареньке залізне ліжко за подертий параван, купив на базарі глиняну миску та дерев'яну ложку й вони розпочали своє спільне життя в похмурій, вогкій кімнаті з переплутаними звуками й павуковими закутками…
Данько, хоча й мав на свої вісім років занадто серйозне, не по-дитячому зосереджене обличчя, але відчував, що маленьке серце його радісно звучить під пальцями чарівника-діда.
За якийсь час він навчився не тільки натягати струни на тонкому стані скрипки, але й притискати її до підборіддя й чародійним смичком викликати пов'язані звуки.
Він був щасливий.
Якось розцвівся й старий, і на його карих блискучих очах, з-під похмуро насуплених брів, час від часу стала з'являтися давно забута, радісна сльоза…
У маленькому, павутинням поснованому, місті багато говорили про діда, про ладнача
