посміхався до неї. Адже він мав таємницю, про яку ніхто не знав. Срібляста струна тремтіла соняшними блищиками в його дитячому серці.
І ось тепер, дивлячися непорушно в якийсь поржавілий цвяшок Голчиних воріть, стискаючи в старих пальцях давно погаслу цигарку, Макові старому видається, що саме той недільний ранок був за вихідний пункт цілої його життьової путі, а що шматок сріблястої струни, яку подарував йому сивий ладнач, простягся нерозривною ниткою через усі його дні, проволікши проколоте серце через чужі пороги, заклопотані дні, розпачливі ночі, одрізавши цвіт від стеблини, розвіявши пухнасте зернятко по кам'янистій пустелі, лоно живущого в прохолоді струмка, обернувши на камінь — голий, цупкий і спекотний, ба навіть призвівши його, і то неминучо, до цієї Голчиної таблиці на воріттях…
Срібляста струна через його життя дрижала і як ось нитка бабиного літа на тлі небесного єдвабу — холодного, як перший поцілунок.
Старий Мак відкинув набік недокурену цигарку й знову сперся руками та підборіддям на свій чорний ціпок.
Пам'ять якось не вирізьблює яскраво, топить у темряву забуття той момент, коли Данько вперше переступив поріг Льодовицина. Може тому, що, вивчивши через вікно його приміщення досконало, він анічого нового не
