Відразу інстинктивно кидаюся в протилежний бік, але потім, перемігши себе, твердою ходою простую до манастирського тину.
Піт буйними, дуже холодними краплями спливає мені за комір сорочки. Торішні реп'яшки цупко чіпляються за коліна. Зойки знову переходять на хрипіння. Уже бачу, як щось вовтузиться в зогнилому сухолисті й підсвідомість одночасно фіксує великий диск червонастого місяця, що завис над вінцями дерев. Це він кидає тінь від тину.
Ну, звичайно, я відразу заспокоївся. Під гнилим тином весняної ночі ще кілька останніх разів із хрипінням зідхнув старий сусідський пес і помер. Він був дуже старий і не пережив іще одної запашної ночі.
Я регочуся майже на повний голос, витираю піт із обличчя, простую до ґанку, пожвавленим рухом стягаю з веранди залізні кігті, і, не зайшовши до хати, бадьоро рушаю кінчати мою роботу цієї ж ночі. Адже умовлено, що другого вечора станція пустить струм електрики й по товстому дротові, що його натяг я, з блискавичною жагою зарухаються казкові електрони, гонячи свою потужну потенцію до електромагнетів динамо…
— Е, та поїзд уже збирається рушати! Тисяча чортів, добалакалися!
І мій балакучий сусіда скочив з місця, біжачи в темну глибінь, де маячать жовті плями вагонових віконець.
