— Бувай же здоровий!
— Бувай-бувай, — хитає головою Володя.
… Я сиджу на струхлявілому ґаночку струхлявілої від віку й дощів верандочки, — маленької і особливо жалюгідної в цій розкішній сутіні на провесні. Легені пожадливо втягають солощаве повітря бруньок і навіть яблуневого цвіту.
Я мружу очі на червонастий чотирикутник. Там сидить вона й нічого не знає. Я встаю з ґаночку й підходжу до скаліченої коровою єдиної яблуньки на моєму подвір'ї. — (Їх там, унизу, цілі полки)!
Я беруся за її хворе цвітуще ґроно…
|
— „Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?..“ |
Пригадую цілий абзац із Михайла Михайловича Коцюбинського й посміхаюся іронічно з самого себе.
А може й справді вквітчати це неповинне потворне тільце? Адже я з цікавости вбивці нині прийшов сюди. Ну а що, як він повечеряв допіру, або саме цієї хвилини бере до рук олив'яну ложку… Може ж можна ще й запобігти?
У цей момент я здригаюся від жахливого хрипіння, що відразу переходячи на зойки, лунає десь із-під тину…
