по стінах, я довго заснути не міг, я з жалем думав про погану зеленооку Льолю, а на стіні дьзобасті, червоні чортики підморгували мені, кривили, дразнячи, обличчя, показували язика.
Вона погана, але вона сама. І глибоко десь невиразний інстинкт, синій, як тіні в саду, тягнув мою уяву й думки до Льолі, оганьбленої й караної…
— Бабко, а то боляче на горох навколішки?
— А ти ще не спиш? Звісно боляче. Та тебе ж ніхто не поставить, бо ти слухняний і не брешеш. От спи лише!
Який мені, який мені жаль був, що я слухняний, що я не такий, як вона!
Коли з дідом вертали з базару, несподівано насунули руді й кошлаті хмари. Вітер погнав небрукованими вулицями їдкий пісок і першу прозолоть осіннього клену. Дід купив два щиглики й чижа. Я ніс їх у маленькій, дерев'яній клітці й вони з жаху трепихалися під моїми руками. А під ноги, а взустріч летів кленовий лист і пісок бив у обличчя.
На воріттях нас зустріла Льоля. Її зелені оченята з-під волошкової хусточки заздро спинилися на клітці.
— А в мене папуга є, — ледве чутно прошепотіла вона. Вітер розмаяв її простеньке платтячко. Я не перечив. Як міг я перечити, коли кожна вигадка її зеленоокої уяви співзвучно зростала в моїй на прекрасні леґенди? Як міг я перечити їй, що нічого не потребувала, бо
