з Мариною життя, вона дочасно народила каліку-хлопчика. Тільки на очі побачивши власну дитину, оцінюєш оскільки значуще батьківське чуття, мені здається, що, хоча воно й не таке ефектно-крикливе, як прославлене через віки материнство, то в кожнім разі величніше духом. Матері, самиці роздирають свої груди кігтями, втрачаючи власний шмат м'яса, уривок свого тіла, напоєного своїм молоком… батьки втрачають відірвані, абстраґовані рефлекси, породжені й виховані вищим духом. Батько, сплачуючи аліменти за невідому йому істоту, абож навіть не знаючи про існування сина, має десь у світах скалки свого відображення, назавжди в корені отруєний, усамотнений від їхньої втрати.
Матері й самиці в страшних муках народжуючи дитину, вже тим дістають моральну виплату, відбувши найбільшу біологічну функцію, в той час як ті ж страждання накладають на батьків іще більші функціональні зобов'язання, що у віках виплачувалися кров'ю…
Як би там не було — в той час, як дебела моя дружина з посмішкою раювання віддавала свої рожеві, наповнені теплою рідиною, ссочки, вкладаючи їх до теплих вустоньок маленького горбаня, серце моє розривалося на частки.
І тоді я закинув перо, взявшися до яскраво визначеної, фунціонально-незаперечної праці. Я взявся до залізних кігтів. Каліка-дитина не підмінила роз'ятрених чуттів до Улянки, —
