— То дозвольте мені чемно перепроситися, але…
Оповідач явно образився — він закинув у сухе торішнє будяччя недокурену цигарку, встав і, пройшовши кілька кроків передо мною, знову сів поруч на купу сирої цегли, й знову запалив цигарку.
Ми сидимо на купі сирої цегли перед фасадом недобудованого вокзалу й чекаємо поїзду, що вже спізнився на дві годині. Над нами дуже ясне, по-весняному зоряне небо. Воно ще ясніше від того, що на недобудованому вокзалі немає електрики. Лише одинокі гасові лихтарки залізничників сновигають у далині, блищиками відбиваються по численних калюжках і по мокрих крицевих рейках. Навколо дуже темно. Фасад вокзалу стримить на темному тлі чорною брилою. Чорним обрисом маячить біля мене мій випадковий співбесідник.
— Ну, що «але»! — знову заговорив він. — Коли цікаво слухати, не перебивайте й не будьте нетерплячий, як дівчина. Того вечора, як я зненавидів чижика й рипіння дверей, я не був електромонтер, як не є ним і нині, а того вечора, що з нього я почав своє оповідання, я дійсно був електромонтер і проводив електрику від нової міської станції до колективу «Зелені Луки». Мені зовсім мало залишилося тої роботи, зовсім трошки. Ще кілька годин отієї лазанки по стовпах і зеленолуцькі корови вгледіли б біле світло детових лямпок, і зашу-
