шепки, продовжував Семен, — далі вона похитнулася, безсило, всією істотою перехилилася назад і якось важко, немов лантух, впала у чорну густу воду…
Я погубив весла та інстиктивно кинувся наперед, але мускуляста рука схопила мене за плече:
— Третього між нас немає…
— Але є другий!
Почалася звіряча, скажена боротьба. Я не стямився, як холодні хвилі пройняли все тіло до самих кісток, але й тоді ще мої зуби стискали його тіло, тоді ще підо мною щось борсалося, захлиналося, билося… Вода… Чорна вода… Сама вода… її плюскіт…
— Коли надходить весна, я йду до річки, — продовжував Семен шепотом, що полонив і скував мене в свої холодні лабети, але змісту слів я більше не чув, напружити уваги більше не міг.
Дивно, той шепіт страшний вколисав мене…
Коли я прокинувся, тільки-тільки на світ благословлялося. Рибалки ще спали. Біля мене стояла миска з холодною юшкою та лежали дві рушниці. Семена й Брефа не було…
Я кинувся стежкою, кличучи та гукаючи… Через якийсь час я почув — далеко брехав Бреф.
Він зараз же знайшов мене й нестямно брешучи, кидався, то до мене, то в гущину дубів і берез…
Бреф привів мене до берега тієї ж річки, яка поглинула Ганку… Семена ми не знайшли.
Р. 1924. Чернігів.
