Я здригнувсь. Озирнувшися, побачив — навколо темно, а в могильній пастці майорить жовте світло. Скрипучими сходами, що здавалося зараз заваляться, щабель за щаблем сходив долі до чорного обрису Якова, за яким бігали темно-жовті та безвихідно-чорні плями.
Зійшли на вогку долівку.
— Амінь, — басом, немов дяк, проголосив Яків і, дмухнувши в розбите шкельце, знищив жовте.
Нас поглинула цвіла вогкість і оксамитова темрява, неначе кам'яне середньовіччя.
Днів у цьому проклятому льосі не було… Цвіле середньовіччя виглядало з темних кутів сліпим оком. У вузеньких та глибоких шпарах, десь під склепінням, несподівано займалися сірі плями і від них, скоріше в уяві, проступали величезні, кутоваті обриси похилих, холодних стін. Остільки ж несподівано вони затиралися чорним.
З Яковом я майже не розмовляв, та й він якось позбувся своєї балакучої вдачі, сидячи в темному кутку і все, здавалося, слідкуючи за кожним моїм рухом. Це нервувало нестямно.
Аби розважитися, я почав студіювати льох, за допомогою сірників. На одній стіні я натрапив на якийсь, не то вибитий, не то випалений знак. Запаливши останнього сірника, я побачив, що то був череп з перехрищеними кістьми… Зробилося над край моторошно… А тут іще цей погляд Якова!
Невеличкий запас їжі скоро вийшов. Не було чого палити.
