натопленої, кімнатки, в якій невпинно тріщить канарка, пахне дешевими духами, здіймаються велетенські подушки… Ніколи не забуду цих жовтеньких, мережаних фіраночок, з-за яких я щоразу виглядав мою Ганку (нервове обличчя й різкі брови)…
Пам'ятаю крізь зелене шкло: талий зчорнілий сніг та похилі, голі дерева й вітер… Вітер усе горою…
… Вона таки прийшла. На сподіванку замріяного слова, на сподіванку теплого смутку — лише пошепки наказ: — З розпорядження Комітету маєте йти зі мною.
Почував — це вона мене рятує. Та хотілося її самому рятувати, ризикувати, принизитися…
… У городі було зовсім спокійно. Лише збільшені патрулі «самооборони» та подекуди розкидані картачі нагадували ранкову бійку.
Ганка йшла посередині, взявши нас обох під руку, примушуючи голосно балакати про ґастролі оперети та неможливо погану погоду.
Коли минали домик, де вона жила (такий любимий та викоханий домик), я нахилився:
— Ганко, — пошепки, — одне слово!
— Семене, в останній раз — більше ні слова, — різко обірвала вона й у світлім колі лихтаря я побачив, як ледве помітна смужка нервово перетяла її обличчя.
Далі я мовчав. Невгомонний Яків артистично вдавав ґалянтерійного кавалера.
Поминули місто. Поминули околицю. Десь
