Сторінка:Тась Д. Сад (1930).djvu/54

Цю сторінку схвалено

Але він уже не панував стихіями своєї плоті. Він кинувся в кут, і, впавши просто на підлогу, здригаючись від ридання, зарився гарячим лицем у її сукню на колінах…

Важко дишачи, вона гнучко пестила його розпатланий чуб, далі взяла за руку й прошепотіла:

— Устаньте…

Від її тіла пахло теплом допіру прасованої білизни та ще якимись дрібненькими луговими квітами, а в пестощах було щось ніжне, щось материнське.

Він слухняно підвівся й сів поруч. Наспіх витер хусткою мокре від сліз обличчя, воно страшенно горіло, але в грудях ніби раптом збільшилося повітря, й ніби все його було замало.

На один момент лихтаревий відблиск упав їй на очі й відразу втік. Очі були вогкі й сповнені тихої туги.

Вони водночас потяглися один до одного, несвідомо й всевладно, вони злилися гарячими вустами, п'ючи снагу непереможного горя, й запашної молодости, вони сплелися гарячими тілами, з'єдналися спільним диханням…

— Ваші квитки, громадяни! — почулося десь за стінкою і хтось штовхнув у двері.

— Треба засвітити, — додав хрипкий голос, вганяючи до каюти жовтий відсвіт крізь двері.

— Десь тут було… Десь тут був отой… штепсель, — метушився під свічадом Рома, одною