його сили. Рома зривається з свого місця, й запаливши другу цигарку, починає знову ходити, змінивши тільки діягоналю коробки. Але вже не те саме. Думки розпливаються й неминучости шахових квадратів уже нема. Лишилася тільки запалена змора, накопичення різної ваги речовин, що душать тягарем невимовно й усе ж розпливаються під тиском чужих очей, що спочивають на ньому, — він це відчуває. Порушено його самітній біль… Але дивно — це не дратує його, ні… Це якось навіть уколисує…
У куті чужих очей щось ворухнулося і раптом тремтіння коробки зникло; ніби сповнену чашу піднесла обережна рука й застигла в повітрі.
— Що вам таке?
Дружній, невимовно м'який голос викинув тишу з довкола.
Рома спинився. Загріб тонкими пальцями чуба. Озирнувся. За інерцією, але вже повільно, попростував до чергового куту й завернув до попереднього.
У куті ворохнулося рішуче й запашний голос промовив владніше:
— Що вам таке, товаришу?..
Голос був остільки простий, остільки безпосередньо-спокійний, м'який та теплий, він ніжно пестив замордовану душу, що Ромі відразу здалося, ніби він прокинувся від тяжкого сну.
Він спинився, плечем спершися на стовпчика й хвилинку помовчавши, тихо сказав:
