Край саду, де єдине овочеве дерево — сухотна дичка чорною примарою заломила посохлі руки, де крізь мереживо її хворих гілок розлягався діл, укритий баштанами й городами, тут, на майданчику збиралися всі діти. Мені здається тепер, що їх було дуже багато, а ще пригадується — всі були старші від мене. Десь осторонь дорослі діти акцизного урядовця, що теж тут жив, грали в крокет, але нас туди не пускали. Ми гуляли під дичкою. Гулянки вигадувала найстарша з нас — кучерява Катря з синіми очима, дівчина деспотична й криклива. Так вона завжди була за Ручай — найцікавіша роля в грі її власної композиції. Хтось, за чергою, підходив до неї, благаючи:
— Ручаю, Ручаю — дай водички!
— На що тобі водичка?
— Водичка, Ручаю, щоб жити.
— На що тобі жити?
— Жити, Ручаю, щоб не вмерти.
— Піймай мене!
А піймати її ніхто не вмів. Піймати її не можна було.
До гри мене майже ніколи не приймали. Я злазив на зеленого ослона, й бовтаючи ногами, спостерігав інших, глибоко дивуючись із мудрих слів нескладної гри, а навколо сад розкидав свої літні обійми й дзвонив пташиною жагою.
А ще серед дітей була Льоля. Мати її багатим дітям шила платтячка. Льоля несподівано
