— Хочеш, іди, як тобі лячно, а ми з товаришем Труновським крутитимем машину. Що ми без старого Пекленка та без електрики не обійдемось? Васько, готуй папір!..
Наготувати папір було діло не довге, — він рівним стовпчиком — синім, темно-синім уже здіймався на машині.
— Знову цукровий, та ж темний який! Хіба по ньому прочитаєш?
— Схочеш — усе прочитаєш. Іншого нема.
У сусідній хаті кістляво цокнула крізь шибу куля й сухо розсипалася облуплена крейда.
Гачок широко перехристив груди й знову подався кудись темними коридорами.
Гнат: — Нє хлопці, я піду. Якого чорта? Усі тут, як швед під Полтавою, загинемо…
Труновський крутив колесо, розмірено дишучи, а думки плутали, мов шахову дошку — холодні сторінки „Ранкової Зорі“, сухорлявого редактора: „до останнього набою“, світанок на кладовищі…
Володько жував солоного огірка. Комсомолець Васько з блідим обличчям мовчки накладав у машину напівкартонний папір, що вигинаючись, плямкав під його руками. Машина поважно й розмірено виляскувала потрійний такт, гнучкими лапками викидаючи сині сторінки, помережані блискучою фарбою.
Одкинула сотню. Труновський витер піт з чола і став проглядати, до лямпи придивляючись сторінку.
