— Спить. Чи пізно прийдеш?
— А чорти ж його знають…. Не чекай!
Гупнули двері, а далі тричі прогудів і десь ліворуч від Миколаївської церкви тричі вибухнув гарматний постріл, від чого задзеленчали мутні шибки й часто-часто застукало серце.
— Невже не вернеться?
Ні…
Володько йшов болотяною вулицею, де було слизько, розминав жовту глину, що в неї всмоктує чобіт, а потім огидно чвакає. Голі каштани хльостали різким свистом осіннього вітру й губили останній спижовий та покручений лист. Він кружляв, гнав за вітром, а потім безсило спадав і липнув у жовту глину. Десь далеко-далеко у вечірній сутіні, ніби хлопчик цурпалком перебіг по тендітних штахетах, весело заспівав кулемет. З баштанів скавучав собака. Вітер хотів зірвати кашкета — спіймав і вилаяв вітер.
Володько поспішав до друкарні.
Володько — метранпаж „Ранкової Зорі“.
Гачок (Микита Йванович) 37 років вартує цей похмурий будинок — ці скрипучі сходи, товсті, мов на фортецю, мури, пацюкове з кутків шамотіння, олив'яний порох. І якби не різке шарудіння його розпанаханих капців, — сказав тінь якась снує з хати до хати, з поверху на поверх.
