— Володько, не йди сьогодні… — просила ще раз, пославши тривожний погляд між обдертих постатів домиків передмістя, туди, де простяглися сірі й порожні простори осінніх полів.
— Не йди, Володько… — зовсім уже нерішуче, лише тривожно. А власне ця нерішучість Володька й роздратувала. Він давно б уже вилетів із цієї понурої нори під різкі пориви зловісного вітру, та ж мав махру відшукати й папірців нарізати. Тепер поглянув на жінку очима, сповненими ненависти. Неприродно й безглуздо великим животом вона сперлася на ріг столика під вікном, а в очах сам ляк, сама тривога, що текла незримим струменем, здавалося, крізь мутні шибки з-за сусідських парканів, з голих полів. Її вагітний живіт чомусь розсердив, але, разом із тим, і від лайки, що вже трепихалася на язиці, спинив. Виразно плюнув на чорну ганчірку в куток і твердо сказав:
— Не мішайся, Любко, — сказав, що піду. А Настька спить?
