— Чому вам боляче? — тихо питає Соня.
— Мені боляче тому, що я вже загубив свою весну й тому, що її не знайду ніколи.
— Ви ще такий молодий…
… За вікном легіт причаївся…
— Соню, — каже юнак, — ви читаєте Турґєнєва? І я його колись читав… А тепер знову весна… Чиясь весна… Ви мені нагадуєте мою весну…
На столі порожні пляшки, недокурки, солоні огірки й оселедець… Борисов сидячи заснув… В хаті повно їдкого диму… А за вікном легіт причаївся…
— Сонічко, не сердьтеся на мене, але мені хочеться поцілувати вас. Поцілувати як сестру, як любу сестру!..
Він нахилився до Соні, обійняв її за плече. Засмерділо горілкою. Соня схвилювалася, почервоніла.
— Не треба.
Він притис її дівоче тіло й жагуче цілував у вогкі вуста…
— Мама йде, киньте!..
… Коли Соня вирвалася з обміймів юнака (це може здалося їй) на порозі із шкіряним портфелем стояв Льова — її легіт весняний…
… Він служив у откомхозі, але хіба
можна всидіти, коли скрізь таке робиться!
Льова нічого не сказав. Він повернувся й, зачинивши двері, тихо вийшов.
Юнак будив Борисова, а той щось мимрив…
