— Мамо, — каже строго, — це нікому не цікаво!
— Дітей треба вчити. Ви думаєте мені оце приємно отак тремтіти!..
— Мамо! — Сонічка сердиться…
Кімнату сповняє їдкий цигарковий дим. „Бульба з синами“ похилилися в золотій приприпорошеній рямі. Старі клавіякорди мовчать. Юнак щось докоряє… Борисов п'яний…
— Хазяйко, дайте нам ще по чарці!
Мама одягає руде пальто і йде з хати… А за вікном весняний легіт причаївся…
Соня бере Турґєнівську „Асю“ й сідає на канапу. Вона вдає, що читає. Над клавіякордами кутоватий годинник тікнув і щось прохрипів…
Тоді молодий поет, що виправляє Соні зшитки української мови, підводиться…
Дивиться мутними очима навколо й каже:
— Борисов, ти п'яний!..
Далі йде нерівно та нерішуче. Чіпляється за стільця…
— Ти п'яний, Борисов…
Борисов мовчить. Щось мимрить… Юнак сідає поруч із Сонею:
— Ви знаєте, Соню, чому я п'ю? Ви може думаєте — я п'яниця! Не думайте так, Соню! Я п'ю тому, що весна і тому, що мені боляче її стрічати…
Юнак поклав руку на Сонине коліно. Їй соромно, але й шкода його. Його слова відзиваються чимось рідним. Їй нагадалося: вона Ася.
