тує все, кожна дрібниця, але вона мовчить. Вона читає Турґєнівську «Асю». І здається Соні щось близьке в цих пожовклих масних сторінках… Не те — вона це писала, не те — це вона: Ася.
А за брудними шибками похилого вікна кружляє останній несподіваний сніг. Хтось сипле його з єдиним бажанням — хоч би на мить, м'яку, пружну землю пофарбувати в сліпуче та біле. І от — усе сипле й сипле, й нічого з того не буде! Кожна біла мушка врізується в чорне й розчиняється чорним і входить у чорне…
А нагорі все сипле, все сипле… і нічого з того не буде…
Нічого не буде! Бо молодий весняний легіт уже летить, уже музичними довгастими пучками дражниться до кожної брудної шибки —
— Кому замикатися охота? —
І молодий легіт… і Льова…
… Маленьке, сіре кошеня прокинулося на маминій спідниці в кутку, потяглося, роззявляючи червоного рота й випускаючи пазурі, щось подумало й мляво підійшло. Мляво стрибнуло й знехотя злізло на Сонині груди…
Маленьке сіре кошеня зарилося мордочкою між Сонині груди й почало, лоскочучи, жагуче смоктати її блюзку…
— Дурак! — Соня скинула маленьке кошеня, потяглася всім тілом і з грудей її несподівано вирвався десь глибоко захований, приспаний — визволений сміх… Турґєнівська «Ася» впала долі…
