навколо багато було; щедро розсипало нові й нові разки брильянтів безумне, весняне сонце, що раптово з кошлатої вовни розмоталося, вилізло… і заграло по струнах землі широкими акордами — від городу дрібненьких свічад — за сині гони полів, обрізані бентежним нашорошеним обрієм…
Як було? Вона дала йому котиків-вербочок і казала, соромлячися, про її Легота весняного…
А потім… скоро потім — стало ясно, що Легіт — Льова…
… Коли довго мовчки дивитися у безумний, чорний потік, — можна цілу казку, цілу поему…
Соня сидить на потертій канапі (тьмяна плахта ховає дірки) й читає Турґєнівську «Асю». В хаті бруд. Стеля низько схилилася, неначе під страшною вагою, й хоче завалитися. Пів хати посіли старі клавіякорди, вкриті довгомісячним порохом, що на ньому Зяма каракулями написав: — «Будь готов!» — піонерське гасло.
Зяма — піонер. Він у сусідній хаті проробляє неможливі вправи, від чого геть усе летить, тріщить старе мамине ліжко й цілими зграями здіймається порох. Соня сердиться, але мовчить. Її дратує все — кожна дрібниця — і ці дурні, розбиті клавіякорди, що мамі нагадують молодість, і ця дурна над канапою картина «Бульба з синами». Бульба товстий, кремезний, удвоє нижчий від синів. Фарби вмерли, напосілися мертвими мухами та мушиними слідами. Її дра-
