Присвячую Б. Даньковичу.
Коли перемішається біле та чорне, масними перистими мазками скрізь по землі та по небу, — за спиною зростають незримі крила, з душі щось підводиться й лоскоче серце.
Чорні дороги прослалися безконечними стьожками з вулиць городу в біле поле. Горобці, задріпані й голодні полощуться у крихітних свічадках. Довгастими мальовничими прапорами розгортаються воронячі зграї… І на все це молодий весняний легіт — розкине могутні руки з широкими, мов у попа, рукавами, голову кучеряву вперед нахилить і біжить, біжить велетенськими кроками — там закрутить, там нахилить, там спиниться на мить і довгими музичними пучками постукає до кожних дверей:
— Кому замикатися охота? —
Засміється… далі знову голову кучеряву нахилить, рукава широкі розкине… і біжить, біжить.
… А Соня з Роюзо вже на мосту. Вони сперлися грудьми на поруччя, зачервонілися…
