те, й піду від вас. Мовчання приймаю, як згоду…
— Знаєте — тарахкає поїзд. Дуже ритмічно. Свічки в лихтарях підморгують теж ритмічно й, коли засинаєш на горішній лаві, підсвідомість виловлює речення беззмістовне, але чітке, що його виляскують далі колеса, що його підморгують свічки.
— А ти отак, підеш-підеш…
— А ти отак, підеш-підеш…
Змісту ніби не було, а воно настирно лізло в завої стомленого мозку.
За вікнами ніч неймовірно чорна, і, коли поїзд спиняється, крізь одкрите вікно чути мільярди соловієвих тьохкань. Вони — ці соловії — завжди мене чогось турбували, викликали тужне чуття, яке дехто передчуттям величає.
У вагоні людей мало. Якийсь чоловік із дебелою жінкою, якась „чиновница ангельской лиги“, дідок у відставці, юнак з бездумним чолом, а в купе мого героя, на нижній лаві — жінка молода й вагітна. Жінка ця, як він, їхала з Києва до Петербургу. Мала очі надзвичайно м'які й теплі, обличчя трохи за бліде, посохлі червоні вуста. Він клопотався цілу дорогу про неї — бігав по окріп до чаю, діставав „Огоньок“, розважав, як умів. Тепер вона, після довгих зідхань та ворочань, ніби заснула. Моєму героєві було тихо на душі — він вартував її сон, вартував життя, заховане в ній, життя, що ще не почало жити.
