просто з юрби чагарів, вогка гілка, що досі шипіла білим димком, раптом спалахнула, кинувши жмут червоних вогнів на його постать.
Хтось здригнувся, хтось звівся на лікоть, оглядаючи непрошеного гостя, його дивну фігуру. Стоптані салдатські полуботи, обідрана куртка, жалюгідний натяк на капелюх, ба й торішній листок не поминув уплестися до рудуватої, незграбної борідки.
Він присів біля нас мовчки, цілком байдужий, нікого не розглядаючи. Мовчки оперся коліном на свого ціпка. Розломив його на маленькі уламки й поклав їх на вогонь… Хтось сказав:
— Ориґінально!
Але він не відповів нічого. Дивився в огонь.
Мовчанка ставала неприємна. Мабуть він відчув це, хоча скептицизм підказував мені тоді, що він умисне створив тягар цієї хвилини. Не знаю. Принаймні тепер я так не думаю.
Оповідаючи, мені хотілося сховати Іру, що сиділа край кручі, на задній плян. Лишити її так мовчки, як і сиділа вона. Але для того й доводиться згадати, що вона ані тоді, ні потім не ворохнулася. Так і творила для нас тужний обрис. І згадую зараз про неї тільки тому, що, як потім я довідався, кожний з нас це помітив і зафіксував у своїй пам'яті. Тільки.
Отож перервав мовчанку він і досить кумедним способом:
