Синові моєму — Яремі.
Він підійшов до нашого гурту, коли вже навіть і співати нікому не хотілося. Ватра попеліла. Жевріла в сивім мороці. У досконалім спокої споглядання на різні боки посхилялися верби. Ніби в чорні хустини зап'ялися. Небо блідло дуже тонкими відсвітами рожевого, зеленого. У небесній волозі тихо поринали гарячі зорі. Небесна волога всмоктувала їх у свої відсвіти. Тіні ще не народилися. Ми лежали розкинуті, навколо ватри, стомлені співами, збиранням хмизу, плавбою, вином. Юнаки й дівчата. Тільки одна сиділа осторонь, спиною до нас, ноги спустивши з кручі й дивилася круглими очима, очевидно, по той бік річки. Для нас її спина була різьблений обрис на тлі зеленуватого крайнеба. Обрис був тужний. Чи не тому, що надто весела була Іра досі. А може просто засумувала за Костем, що, маючи пильну роботу, залишився в запорошенім місті. Кость її чоловік.
Ватра жевріла в сивім мороці, але коли з'явився він, так несподівано до нашого гурту,
