дався Василь Якович, трусячи від зловтішного сміху своїми довгими обважнілими вусами. Він підійшов до Голчиного паркану й, спершися об нього обома руками, приклав очі до широкої шпарини.
Надворі потроху залягала осіння сутінь. На струхнявілому ґанкові сиділа жінка — непорушна й рівна. Вона поклала руки на коліна, вдивляючись у далекі баштани, що збігали до ще зеленої смуги кучерявих річкових верб. Її обличчя суворе й ніби кам'яне ще відбивало сміливі лінії колишньої краси. Одягнена вона була дуже просто, але чисто й охайно.
Мак ступив кілька кроків наперед і широко одкритими очима вдивлявся в обличчя жінки, намагаючися знайти в її рисах те своє — умучене в любові. Так, це була, без сумніву, вона. Але вдивляючись трошечки повз нього, Тетяна ніби не помічала його, встромивши свій зір у якусь далеку точку, вона вся, ніби поринула в якісь глибокі, одинокі думки.
Мак підійшов зовсім близько.
— Хтось увійшов? — раптом промовила Тетяна розміреним, тихим голосом, не поворухнувшись жодним м'язом тіла. Дивлячися порожніми очима в далечінь, вона бачила саму лише темряву.
Старий здригнувся й рукою провів по очах, бажаючи скинути з них страшне навіяння.
— Я питаю, хто увійшов? — знову промовила Тетяна.
