Сторінка:Тась Д. Сад (1930).djvu/117

Цю сторінку схвалено

Власними ногами, на велику втіху п'яної оргії, я розтрощив свою скрипку, примусивши перед тим кожну з цих наволочів верещати смиком по її знеможених струнах, я велів досхочу ґвалтувати її праведну душу й тоді сам розтрощив її…

— Дайте, будь ласка, чаю, — схвильовано перебив Мак сам себе. Побовтав ложечкою в шклянці й миттю випив до дна.

 
11.
 

— На цьому можна б і кінчити. Зі скрипкою скінчилася й моя слава, яка так цікавила вас. Думаю, це задовольняє? Але вас цікавить, можливо, й те, що дало мені право все ж повернутися до рідного міста? А, можливо, що й ніщо. Решта мого життя була сіра й буденна.

Я прокинувся від зморного, розпусного сказу, коли в мене не стало грошей. Лишилося саме стільки, скільки треба було, щоб кудись зникнути, щоб якось вирватися з цих кам'яних лабетів, де кожна цятка нагадувала про неї, бо все ж платівки душі моєї не стерлися — я ввесь цілком був відбитком її образу.

Треба було тікати від себе. Я й поїхав за кордон. Убого жив на околиці Відня. Заробляв дурничку, граючи в оркестрах по найдешевших ресторанах. У вільну годину приходив до Пратеру, сідав на ослоні й дивився, як кружляють вагонетки Riesenrad'у, то здіймаючися високо вгору, то спадаючи да самої землі. Не знаю,