валися з морського заходу, блукав по курних лініях Галерної Гавані, де похмурі робітники повертали з важкої роботи до зголоднілих родин, одвідував усі театри, бив пороги канцелярій усіх курсів, усіх навчальних закладів…
Усе надаремне, все надаремне — аж поки… я таки стрів її!
— Може…
— Ні, я не помилився!
— Я кажу — може б чаю…
— Ніякого чаю! — Старенький Мак був неначе в якомусь трансі. Очі йому блищали й нестримані слова, одне одне переганяючи, летіли з пересохлих вуст. Василь Якович моргнув до жінки й вона осіла жилавою брилою за блискучий самовар.
— Я таки стрів її, — продовжував Мак — стрів і бачив отак, як бачите ви мене…
Був страшний осінній вечір. Різкий, одчайдушний вітер рвав парасолі з рук рідких подорожніх, розпанахував щільні тканини дрібного, холодного дощу. Крізь його сизі намітки потрійні лихтарі Троїцького мосту майорили, непевно підморгуючи. Час від часу приглушено вигукували петропавлівські гармати, повідомляючи людей по вогких гаванських льохах, що вітер з моря підіймає холодні води Неви й загрожує їм небезпекою. Від приглушених, зловісних вигуків здригалося серце кам'яного мі-
