Сторінка:Тась Д. Сад (1930).djvu/113

Цю сторінку схвалено

хворою душею. Коли заснуть живі метушливці — синяві тіні закатованих у болоті блукають його незчисленними проспектами, лініями.

Ось тло моєї юнацької муки. Мучеником-аскетом я прожив кращі роки свого життя, а коли я став уже на порозі слави, коли цікаві обличчя оберталися по фойє театрів до мене, коли моє ім'я злітало з шепотливих уст мені навздогін, — я зважився написати до неї.

Відповідь я дістав чужу. Хтось писав, що вона вже два роки вчиться в Петербурзі й це остаточно викинуло мене з рівноваги. Ви ж розумієте — ходити одними з нею пішоходами, очима вбирати ті ж холодні краєвиди, дихати тим таки туманним повітрям і не знайти її.

Я майже відмовився від їжі й сну. Денні маріння не покидали мене й уночі, а нічні галюцинації почали відвойовувати своє право й на день. Та про це годі.

Я шукав. Я приходив до найгамірливіших перехресть, спинався плечем на кам'яну стіну й очима впивався в тисячні юрби, що велетенськими калейдоскопами майорили навколо.

Зойки вуличного руху, заломи рук, парасолів і ціпків, усміхи, бороди, муфти, пакунки, декольте, хутра, погони — все це перепліталося й плуталося, аж доки не спливало на загальну матерію, що ворушилася червою в рідині сивої ночі…

Я від'їздив до найтихіших закутків міста, — на Єлагін, на Стрілку, де лагідні буржуа милу-