— Я мушу повернутися трохи назад. Ви не знаєте, ви не можете знати, що була для мене Снігурка, що була для мене ця дівчина з білим бантиком… Це була перша істота, що відразу, надто раптово, розкрила до сліпучого життьового світла — вікову темряву зів'ялого організму. Адже, живучи в діда Льодовицина, я був немов зерно, поховане в тепле лоно запашної землі, що стереже свої плідні сили для майбутнього процвітання. Живучи в діда я був захований від людського бруду, від людських звичок, ба — від усього схожого на людське…
Зловтішна посмішка перебігла вустами Василя Яковича, але оповідач того вже не помітив.
— Цілком вірно, — я виїздив пароплавом і майже без вантажу. Пам'ятаю — сонце сідало тоді в хмари за містом і місто від того виглядало з темних тіней, немов юрба кам'яних босяків, вдягнених у сіре лахміття. Вони, тільки вони вийшли мене проводити й довго, з під насуплених брів, поглядом мовчазним і похмурим, дивилися вслід брудному пароплавчику. Ви ж розумієте, ви знаєте, що я тікав від дівчини з білим бантиком тільки для того, щоб наздогнати її, тільки для того, щоб до її тоненьких ніжок покласти покрівець з тим струментом, який здобув собі надлюдську, надуявну славу, покласти свою надуявну й надлюдську любов…
Для того я мав усі можливості. У Петербурзькій консерваторії мене не тільки прий-
