але яскраве, блукало між оголених дерев, розчиняючи на самоцвіти решту гарячого листу, й нишпорило стежками, шепотливими й сухими.
Ще з їдальні я почув вигуки й крики дітей, що галасували десь у саду. Не допивши свого молока та вибігши на ґанок, я зразу зрозумів усе: стежкою, що вела до нашої покаліченої дички, бігла Льоля. Її обличчя зашарилося червоними маками, а очі сповнені були гнівними слізьми. А здалеку, з-за кущів зойкало й лунало:
— Бре-ху-хо!
Я кинувся наперед, я перейняв її біля хвірточки, що вела до двору.
Вона спинилася й сміливо, з погордою глянула перед себе, але не на мене дивилися її хризолітові оченята… Вони слали зір у якусь незнану, повз мене, далечінь.
Я відчув, що треба щось сказати, що треба чимось скріпити нашу таємну спілку, осторонь тих, що кричать. Я ступив крок наперед і торкнувся її плеча. Чогось стало лячно й ніби соромно. Я відчув, що почервонів, почервонів так, що якась куля твердо підкотилася десь із середини й стиснула горло, а на очі наверталися пекучі сльози. Щоб не дати їм сплисти з очей, став дивитися вгору, в глибоку блакить осіннього неба, й пам'ятаю, — білі голуби високо-високо маяли сріблом, мов клаптики паперу за вітром…
— Чого тобі? — перебила вона моє вагання…
