— Гордієвський, Василь Якович. Може ви не впізнали мене?
— Ні, я пізнав, хоча ймення вашого, здається, ніколи не чув.
— Прошу вас, — кинувся до хвірточки Василь Якович і широко розкрив її.
Мак увійшов.
Кімнату було сповнено аксесуарами міщанства. Дугою зігнута канапка, тьмяні й дивні рослини, по стінах жалюгідні олійні копії в золочених рямах, за іконою паперові квіти, по вікнах мережані фіранки. На порозі до другої кімнати з'явилася товста жінка з жовтявим, хворобливим обличчям.
— Ірино, настав нам самоварчика, — звернувся до неї Василь Якович, навіть не познайомивши гостя з дружиною.
— Сідайте, прошу вас.
Вони сіли з двох боків невеличкого столика, що, як видко, правив одразу і за столовий, і за писемний, і за гостинний.
Василь Якович узявся набивати цигарки тютюном з дерев'яного коробка.
Мак задумливо розглядав свої руки. Здавалося, він ніяк не міг розв'язати настирливої проблеми — як саме реаґувати на поведінку жвавого дідугана.
— Так от що, поважний добродію, — перервав той недовгу мовчанку, — я запитав вас: чи знав колись світ ваше ім'я. Будьте певні, що вже я мав право на таке запитання. Колись,
