— Здоровий мороз! — кепкував семинар.
Данько, що звик за кожним поглядом, кожним словом, промовленим до нього, чекати приниження, чи то образи, спалахнув:
— Чого ви прийшли сюди?
— А погрітися! — розсміявся той.
— Тоді, знаєте що! — скрикнув Данько несамовито. — Знаєте що!
— Получайте! — елеґантно скочив семинар і простяг Данькові конвертик.
Данько недовірливо дивився то на конвертика, то в насмішкуваті очі юнака.
— Та беріть, воно не печеться.
Данько розірвав конверта й незчувся, як відразу кров залляла йому обличчя гарячим хвилюванням. Очі не бачили.
Він збентежено кинувся за параван. Він читав ті рядки, перечитував, шукав між ними, в чотирьох просвітах між нерівними смужками літер чогось ненаписаного — тільки подуманого… Він світився болем і горів радощами. Він читав:
|
Батько мій проста людина й вірить у якісь погані сплітки про Вашого діда. Він каже що мені не слід про це питати. Доведіть усім, що все це брехня. Я хочу, щоб Ви мене грати вчили. Любий! |
Данько притис папірця до вуст і впав головою в подушку. Чи довго це було, що навколо загасли світи в божевільнім кружлянні й горінні? Він отямився тільки тоді, як почув конфеденціяльний басок:
