Данько зійшов на ґанок і довго витирав з чобіт налиплий сніг. Тоді постукав тихенько у двері. Серце стукало сильніше. Тихо. Він постукав знову. Чиїсь залунали тяжкі кроки. Задзеленьчала клямка. На порозі станув кремезний, бородатий чолов'яга. Він зміряв Данька похмурим поглядом. Обидва мовчали.
— От що, — сказав чолов'яга, — я знаю, ти хлопче, до Таньки, але вона пішла до церкви.
— До церкви?
— До церкви, хлопче!.. А ще от що. Я тебе просю, хлопче, (це „хлопче“ ніби по обличчю било) просю, щоб ти більше не ходив сюди. Танька тобі не кумпанія. От що.
Данько не сказав нічого, сльози не то образи, не то одчаю заповнила його вії. Та й сказати б він нічого не встиг, бо двері хлопнули перед його обличчям…
З ланцюга рвався собака й старим, хрипким басом, ніби кидав у слід: „Хлопче! Хлопче!“
Вийшов розгублено за воріття й поглянув на домик. Крізь замерзлі шибки червонів журавельник — затишно й тепло. На воріттях тоді прочитав: «Палітурник С. М. Голка.»
Поржавіла табличка, що врослася в мох на воріттях, вирізалася крізь марево згадок, немов на екрані прояснився розпливчастий образ від направленого фокусу апарату. Праворуч од
