Сторінка:Тась Д. Сад (1930).djvu/10

Цю сторінку схвалено

я вкутав ковдрою щільно-щільно й у цілковитій, глупій темряві, притиснувши коліна до грудей, розкошував своєю самотою.

Я зовсім був не тут: адже я вислизнув з ліжка й повз діда, що розкладав довічні пасьянси, повз дрозда, що заклопотано перелітав з дверей на лямпу, а з лямпи на двері, через старезну веранду з дерев'яною різьбою похилих поручнів, — нишком добувся до саду, сповненого таємниць та тривоги.

У розкошах пожовклих бур'янів я мав непомітний хід під землею, де, нікому не знані, тяглися безмежні переходи чорних печер. Тут є все — і ліжко, і столик, і коптюча лямпа, що навколо роздає довгасті кола жовтого світла…

Тут, непомітно для всесвіту, таємно від денного світла, живемо ми з Льолею. Я вкладаю її спатки до ліжка… Ні, — вона вкладає мене, вона сідає поруч, до моїх рук кладе свою — тонку, перлямутрову й холодну, та швиденько говорить про червоне й золоте…

Тут можна говорити про свою таємну радість, і мати не ставитиме її навколішки на горох. Край столу в стіні ми маємо чарівний крантик, і коли його відкрутити, з нього посиплеться все, чого зажадаєш — довгасті медяники, зеленуваті шкляні яєчка, олив'яні салдатики, метелики й пташки… Тепло й любо. Весело й затишно.

День був золотого сонця. Воно не гаряче,