хось моментів, що їх позбутися було надкрай важко.
Нашвидку одягнувшись, Юра виліз у вікно й поспішним кроком рушив до міста.
У ранковім тумані дзвінко відбивали по цеглі його кроки. На міськім годиннику пробила сьома. У місті було порожньо й заспано.
Зупинившись біля маленького рудого будинка, він подзвонив.
Десь за дверима, неначе злякавшись несподіванки, зірвався й надміру голосно розплакався припорошений дзвоник. Юра схопився за ручку, немов хочучи заспокоїти зірваний звук. Далі нервово ходив до воріт і назад до дверей.
Боляче довго тяглася хвилина. Старечий голось за дверима хрипів:
— Хто це?
— Пробачте, Микола Степанович ще спить?
— Товариш Микола ще вчора вдень поїхав до Київа.
— Але ж… — хотів заперечити Юра та передумав, — він мені нічого не переказував?
— Може ви, товариш Гілецький?
— Так, так…
— То панич, — то-пак товариш Микола вам листа зоставив. Ось я зараз.
Знову чекання. Серце стукає під свиткою, неначе з ребер вирватись хоче.
Біля дверей розчинилося вікно й стареча