було, як відбиває миті старий кутуватий годинник.
Галя кашлянула несміливо й тихо, подивилась кудись у вікно й тихо-тихо промовила:
— Не треба цього, Юро! Не треба робить когось нещасним…
— Кого? — перебив він.
— Нікого…
Кутуватий годинник знову чітко-чітко відбивав миті…
Довго мовчали.
Далі Юра встав, одягся й, підійшовши до канапи, сказав:
— Простіть мене, Галю. Бувайте!
Вона мовчки стиснула йому руку. Коли він зачиняв двері, Галя сказала:
— Заходьте.
Гарячою щокою лягла на холодну ручку канапи й слала тихий погляд повз лямпу на столі в мутні шибки вікна, шо на них цілунками липло патлате кульбабине насіння.
Ранок був сірий.
Коли Юра прокинувся в своїй вузенькій і високій, мов тюремна камера, кімнаті, він не зразу пригадав, де він. Невиразні хворобливі сни притупили думки і все звертали до яки-
