Галя слухала мовчки, а, здавалось, дуже уважно. Чорні брови насупились над перенісся, тонкі вуста заломились в упертій напрузі.
— Чому сперечаюсь я з Павликом завжди? — тихо продовжував Юра. — Хіба буває на світі дві різні правди? Хіба правий він, що я панська дитина й що в мені батьківська кров? Це ж єрунда. Батька свого я не знаю, до класи жадної належати не можу, бо в мене неме класових інтересів. Я служу лише мистецтву.
— А мистецтво? — майже пошепки вставила Галя.
— Мистецтво? Хай Україні, хай народові, я люблю його не менш за Павлика.
— У вас різні шляхи. Він бореться, а ви спостерігаєте…
— Кожен робить своє, Галю… Я теж боровся колись, але я загубив шлях.
— Через гусінь?
— Гусінь, Галю!
Надворі падав перший сніг і звраз же танув. Його патлаті порошинки, немов кульбабине насіння, кружляли легко та м'яко в вечірнім повітрі, липли до теплих шибок, немов далеким поцілунком.
Юра закрив альбом. Зробилося тихо.
— Галю!
— Що, Юро?
— Та я не про те — гусінь. От хочу ска-
