— Ме-е… ме-е… неначе людським голосом, і Жучка втішно ганяє, впиваючись білими зубами в м'яку вовну.
Гаврилкові смішно й він підбадьорює: — «Ще, ще! — візьми, а-тю, куси-куси!»
Зникла отара, лишивши, мов згадку, товстий шар куряви… Жучка, переможно висолопивши язика, вимахує хвостиком і лиже Гаврилкові руки…
Ось і чередники — троє хлопчаків босих — ляскають довжезними пугами…
Гаврилко сховався за дерево… Не любив, боявся хлопців. Звик сам — з дідом, Жучкою та просторами.
Підійшли: — Твій собака?
— Мій.
— Давай дьогтем покрасимо! Ото весело буде…
— Не дам.
— Ну, так заміняємось, — ми тобі ножа, а ти нам собаку!
Гаврилко зиркнув на ножа. Ніж з простою дерев'яною ручкою, а лезо блищить.
— Не хочу!
— Дурний, жалієш собаки? Баба!
Гаврилко одвернувся, неначе й не звертаючи уваги, колупав на дереві кору.
Старший чередник у подертім картузі з засмаженим обличчям підступив ближче.
