— Я б пішов із вами, та треба йти на засідання.
Юра пішов за Галею.
— Юро, — почулося здалеку, — приходь завтра до мене!
— Чому він вам наказує?
— Він не наказує, я сам хочу його бачити.
— Але ж у нього неможливий тон що-до вас.
— Це вам здається, Галино…
— Звіть мене просто Галя. Це Микола вигадав.
— Ну, Галю.
Далі йшли мовчки. Повітове місто, порожніючи, ховалось у затишну ніч. Знайти відповідні слова — зайво було й гадати. Юра підняв з тротуару великий золотий кленовий лист і нервово м'яв його в холодних руках.
— Знаєте, — рятувала становище Галя, — я так давно хотіла жити в городі. Я дуже люблю село, я в ньому виросла, але хочеться завжди кудись далеко-далеко.
Від того, що вона «рятувала», — слова здавалися пустими й надуманими. Юра починав на себе сердитись, що пішов, і разом так солодко й затишно було відчувати цю тендітну незайману дівчину так близько й так далеко.
Кола перейшли Чортів Мост, з-за рогу Київської вулиці раптом винирнула чорна постать і зупинилась біля них.
— Здорова, Галко!