— Дивіться — за Заріччям неначе займається пожежа.
Вони глянули. За темним, якимсь ущухлим обрієм справді червоний язик розтирав фіялкові хмари, неначе змагався за колір із самим бажанням схопити все небо в свої криваві лабети. А тут вітер зірвався, хитнув ліхтарі, закрутив чорний шепіт стежками, хитав замучені, розпучливі дерева.
Своїм ліктем Юра торкався Галіного ліктя. Усі троє мовчали. Промайнула може мить, а може хвилина. Юра відчув, що щось треба сказати й слова не міг знайти. Стрибали зворушливі асоціяції десь підсвідомо й мертво.
— Так відчути, щоб до кінця, — здумалось безладно й загубилось чорними стежками.
— І так всю жисть! — зідхнув Микола і розсміявся тихим сміхом, яким у храмі сміються, боячися образити.
— Ти завжди з жартами, — образилась Галя, одвернулась і тихо пішла.
Юра розгублено дивився слідом.
— Галочко, зачекай! — зупинив Микола. — Юро, ти мусиш Галину Кирилівну провести додому, а то ще заблудить, боронь-боже. Вона ж города не знає.
— Не турбуйтеся, я не маленька, але коли товариш Юра хоче, то хай проведе, — додала згодом.
