ціями у підсвідомі згадки. Руки засунув у кешені й байдуже підійшов до Миколи.
— Здрастуй!
— Здоров, артисте!
Микола був не сам. Біля його, спершися на стовп ліхтаря, стояла якась панна.
— Прийшли на тебе дивитись. Ти, безумовно, талант! Бенефіціянт тобі й у підметки не годиться…
Миколине кепкування не зачепило Юру, — увесь перебував у якімось внутрішнім полоні.
— Ну, не сердься, я жартом.
— Я й не чув, про що ти…
— Пробачте, я не познайомив: моя давня приятелька Галина Кирилівна до вашої трупи вступає, маючи надзвичайний голос і хист узагалі. Славнозвісний… і так далі.
— Вона, — подумав Юра, але не подивився.
Балакаючи, Микола картавив, від чого мова його завжди світилася гумором, незалежно від думок, що вона їх освітлити хотіла.
— Так ви, справді, до театру хочете? — щоб щось сказати — Юра.
— Та хочу, — якось засоромившись.
Юра глянув на Галю. Нижня частина обличчя ховалась за піднятим комірцем, з-під біленької шапочки розвивалися за вітром пасма кіс. З-під тихої тіни світили сумні оченята.
Микола дивився кудись у далечінь.
