статскій»… Далі збито, і хрести збито — в листя зарився хрест. Чередники маленькі збили, і це звалося — «Стягли стацького».
А кладовише ждало намітки в жалобі, білої…
Тут, на кладовищі, тут, купаючи ноги в золотолисті, криваві та наболілі, тут до берези з станом білим, допіру зґвалтованим, схилився юнак у циганськім брилі, з розхристаними засмаженими грудьми.
Очі мутні, і обличчя анемічне від трав'яної, від місячної жаги, вп'ялися в чорного хреста, у глиняну хвильку, що золотолистям випиналася… Ніч чорна, як циганська таїна мандрівна, втиралася темно-синіми плямами в промерзлу, туманну землю…
— Батьку!.. Ти, ти дав мені мою душу! Ти, ти пустив причинного проклятими коридорами з плямами власної тіни на олійних стінах…
Це піна на вустах пінилась, на вустах спраглих, іще допіру дівочних…
Похапцем витяг хреста і, ременем підчепивши на власні рамена, рушив, хитаючись, ген полями, масним чорноземом та цупкими лугами, лугами, де в пухке, останнє кертовиння врізалися кістляві ноги…
На третю пречисту маленькі чередники, Харитон та Тимко, на Герасимовім Лозі знай-
