А там — до роботи! Мітко влучає сокира широким розгоном у соковиту сосну й ахкають груди у ритм сокирі…
Червоне, спітніле обличчя пахтить, піт стікає бородою за розщібнутий комір сірої сорочки… А небо звисає, простори туманіють, думки плутаються…
— Ну й ну! Ще й ще… Коліна дрижать, руки слабнуть, а думка: дорогу з'єднати. Так, щоб зручніше — з того берега на цей, щоб без зупинки, дорога вічна.
Сонце в-останнє сковзнуло колодами червоною лапою, неначе раптом сховавшися в густім чагарі…
Дід Архип випростався й звиклим рухом уп'яв гостру сокиру в м'яке дерево: — Хлопці, годі! Спочивай проти святої неділі.
Скінчили… стомлені потягли селом, учувши завзяту гармошку…
Дід довго сидів, заплющивши очі. Тільки аж учувши старий, рівний дзвін сільської церкви, підвівся, хрест широкий поклав і почимчикував горою, лишивши на варті Гаврилка…
Далека гармошка, вигуки, рівний спів сільського дзвону… Аж ось і отара сільських овечок; попереду — свині тьопають важкими черевами. Одразу курява вкрила все й очі Гаврилкові запорошила…
